ПРАВА НАЦІОНАЛЬНИХ І МОВНИХ МЕНШИН ЯК АКТУАЛЬНА ПРОБЛЕМА УКРАЇНСЬКОГО СОЦІУМУ


Одним із найважливіших інструментів вирішення проблеми пошуку нової ідентичності є національна і мовна політика держави. Найчастіше ідентифікацію особи розглядають крізь призму етнічної приналежності. Але політичні події 2004-2007 років в Україні потребують ретельного соціально-філософського та правового аналізу проблеми ідентичності не тільки через етнічну, національну приналежність, а й крізь призму мови.


Сучасні українські та російські філософи, політологи, політичні і громадські діячі приділяють велику увагу вивченню проблем самоідентифікації (О.Антонюк [1], О.Биков [2], Е.Бомешко [3], І.Воронов [4], В.Малахов [5], Ю.Римаренко [6] та ін.). Однак головним напрямом дослідження ідентичності сучасними українськими вченими є розгляд проблеми через етнічну (національну) приналежність особи. На жаль, поза увагою філософів залишається опрацювання проблеми самоідентифікації особи через мовний критерій, що потребує окремого наукового дослідження.


Ідентичність виявляється в центрі соціокультурної реальності, яка швидко змінюється. Якщо розглядати ідентичність через поняття соціокультурної динаміки, то слід, мабуть, казати про безупинний процес самоідентифікації, в ході якого суб’єкт суспільних відносин пізнає себе, змінює життєві сенси, пристосовує їх до реальності. Більшість сучасних дослідників вважають, що відмінними рисами ідентичності в суспільстві, яке глобалізується, є динамізм та нестабільність. Особливої гостроти це набуває в полікультурному суспільстві.


Однією з найважливіших задач українського сучасного соціуму сьогодні є захист прав національних і мовних меншин. Важливість вирішення цієї задачі зумовлена потребою у забезпеченні суспільної стабільності, узгодженні інтересів великої кількості різноманітних в етнічному, культурному, мовному та релігійному відношенні спільнот. В українському законодавстві у сфері захисту прав національних меншин не існує дискримінаційних положень (працевлаштування, навчання, отримання помешкання для проживання, доступ до соціальних послуг, місць громадського користування та підтримки контактів між особами). Однак дієвих механізмів комплексного моніторингу цих процесів не існує. Такий комплексний моніторинг є необхідним для відтворення реальної картини ситуації – від аналізу недоліків законодавства до виявлення конкретних прикладів порушення прав національних і мовних меншин. Певне коло ускладнень, негараздів та проблем в етнонаціональній та мовній сфері має регіональне забарвлення [7, с.21]. Так, В.Євтух, очолюючи робочу групу Ради Європи, яка складає доповідь для Ради Європи “Non discrimination with you”, зазначає, що на регіональному рівні фіксується етнічна неприязнь [7, с.31].


Всеукраїнський перепис населення 2001 року виявив основні тенденції розподілу населення України за етнічними та соціальними групами, показав загрозливість демографічної ситуації в Україні. Загальна кількість наявного населення України станом на 5 грудня 2001 року становила 48 млн. 457 тис. осіб, що на 3 млн. менше, аніж за переписом 1989 року.


Щодо національного складу населення сучасної України перепис населення [8] представляє дані, відображені у Таблиці 1.

Таблиця 1.

Найчисельніші народи України за даними перепису населення 2001 р.

НародиКількість, тис. осібУ % до підсумку2001 р. у %
до 1989 р.
2001 р.1989 р.
Українці37541,777,872,7100,3
Росіяни8334,117,322,173,4
Білоруси275,80,60,962,7
Молдавани258,60,50,679,7
Кримські татари248,20,50,0у 5,3 р.б.
Болгари204,60,40,587,5
Угорці156,60,30,496,0
Румуни151,00,30,3112,0
Поляки144,10,30,465,8
Євреї103,60,20,921,3
Вірмени99,90,20,1у 1,8 р.б.
Греки91,50,20,292,9
Татари73,30,20,284,4
Цигани47,60,10,199,3
Азербайджанці45,20,10,0122,2
Грузини34,20,10,0145,3
Німці33,30,10,188,0
Гагаузи31,90,10,199,9
Інші національності177,10,40,483,9



Як бачимо з таблиці, у національному складі населення переважають українці (77,8% від загальної кількості населення). За роки, що минули від перепису населення 1989 року, кількість українців зросла на 0,3%, а їх питома вага серед жителів України – на 5,1%. Факт незмінності кількості тих, хто записав себе українцем під час перепису 2001 року в порівнянні з переписом 1989 року, попри те, що населення України за цей час зменшилося на три мільйони, пояснюється насамперед зміною національної самоідентифікації, як і зростання кількості румунів. Зростання ж кількості кримських татар, вірмен, грузинів та азербайджанців пояснюється, перш за все, міграційними процесами.


Друге місце за чисельністю посідають росіяни. Їх кількість порівняно з переписом 1989 року зменшилась на 26,6%. Питома вага росіян у загальній кількості населення зменшилась на 4,8% і складає 17,3%. З огляду на те, що за останні десятиріччя не було значних міграційних потоків, які могли б радикально зменшити кількість росіян в Україні, зменшення їхньої „переписної” кількості можна пояснити тільки зміною самоідентифікації тих, хто під час перепису 1989 року був записаний етнічним росіянином.


Найбільше зменшилася кількість таких етнічних груп, як євреї, білоруси та поляки. Якщо у євреїв цей процес зумовлений еміграцією, то у білорусів і поляків – насамперед, асиміляцією, яку можна пояснити слабкістю етнічної самоідентифікації цих груп.


За етнічним складом можна виділити кілька груп областей в Україні [8]:

  • фактично моноетнічні області (кількість українців складає від 90% до 98%): Вінницька, Волинська, Житомирська, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Львівська, Полтавська, Рівненська, Тернопільська, Хмельницька, Черкаська, Чернігівська, а також Сумська область, де українців близько 89%;
  • регіони Центральної і Південної України відносної етнічної однорідності: місто Київ (82% українців, 13% росіян), Миколаївська (82% українців, 14% росіян), Херсонська (82% українців, 14% росіян), Дніпропетровська область (79,3% українців, 17,6% росіян);
  • області Південної і Східної України, де частка росіян складає близько 25%: Запорізька (71% українців, 25% росіян), Харківська область (70,7% українців, 25,6 росіян), а також Одеська область (63% українців, 21% росіян);
  • області Сходу України, де частка росіян більша за третину населення: Донецька (58% українців, 38% росіян), Луганська область (58% українців, 39% росіян);
  • АР Крим і м. Севастополь, де чисельно домінують росіяни: Крим – 58,3% росіян, 24,3% українців, 12% кримських татар; м. Севастополь – 71,6% росіян, 22,4% українців.

Не менш, ніж етнічний аналіз, а може навіть і найбільш важливим для України, є аналіз мовного складу населення держави. Мовний склад населення України за даними Всеукраїнського перепису населення характеризується наступним:

  • українську мову вважають рідною 67% населення України, що на 2,8% більше, ніж за даними перепису 1989 року;
  • російську мову визначили як рідну 29,6% населення, у порівнянні з минулим переписом цей показник знизився на 3,2%;
  • частка інших мов, які були вказані в якості рідної, за міжпереписний період збільшилася на 0,4% й становила 2,9%;
  • мову своєї національності вважали рідною 85,2% українців і 95,9% росіян, що, безумовно, є показником критерію самоідентифікації населення за мовною ознакою. Найбільш схильні вважати рідною мовою мову своєї національності росіяни, угорці, кримські татари і румуни, а найменш схильні вважати рідною мовою мову своєї національності євреї, греки, поляки, білоруси.

Сьогодні, коли українське законодавство не дає визначення „мовна меншина”, мабуть, можливо запропонувати наступне визначення цього поняття: мовна меншина – це частина населення полікультурної країни незалежно від етнічної приналежності (не менш як 20% населення), яка визнає певну мову за рідну, тобто думає, спілкується, бажає навчатись, використовувати в публічній і приватній сфері, науці, мистецтві цю мову, ідентифікує себе за цією ознакою.


Є надія, що у новому Законі України “Про мови”, проекти якого вже довгий час розглядаються у парламенті України, будуть прийняті до уваги наступні моменти:


а) необхідність розмежування понять “мовні меншини”, “національні меншини”, “культурні меншини”; розмежування та співвідношення понять “державна мова” та “офіційна мова” (українські юридичні словники визначають, що між цими поняттями можна поставити знак рівняння);


б) приведення у відповідність до міжнародних стандартів визначення мовної меншини: не через приналежність до певного етносу, а через кількісний склад громадян, які вважають певну мову рідною.


Нагальна потреба вирішення мовної проблеми в Україні яскраво продемонструвало соціологічне дослідження (квітень 2000 року), проведене М.О.Шульгою (заст. директора Інституту соціології НАН України, доктор соціологічних наук). Проаналізувавши дані статті «Функционирование украинского и русского языков в украинском обществе» [9, 73-111] та показники таблиць, наведених М.О.Шульгою (табл. 2, 3) [10, 79] можна дійти таких висновків:

  • в українському суспільстві широко розповсюджена українсько-російська двомовність;
  • в країні існує шанобливе відношення українців і росіян як до української, так і до російської мови;
  • в політичній сфері, в сфері керування етнокультурними процесами, а також у законодавчій сфері слід урахувати той факт, що більше половини населення України вважає за необхідне надати російській мові статус офіційної.

Таблиця 2.

Ставлення населення до необхідності вивчення української мови за регіонами

Необхідність вивчення укр. мови / регіонЗахідЦентрПівденьСхід
Так, безумовно98,497,683,887,0
Ні, не обов’язково01,510,48,7
Важко відповісти1,60,95,84,3

Таблиця 3.

Ставлення українців та росіян до необхідності вивчення російської мови їх дітьми/онуками, %

Необхідність вивчення рос. мови / національністьУкраїнціРосіяниІнші
Так, безумовно76,795,284,6
Ні, не обов’язково18,33,312,6
Важко відповісти4,91,526



Таким чином, етнічне, політичне, релігійне, мовне, культурне різноманіття породжує в полікультурній Україні багато проблем. Найгострішою соціальною проблемою українського сьогодення є проблема пошуку нової самоідентичності громадян. Найважливішим же чинником самоідентифікації в сучасній Україні є мова. Прагнення суворої одномовності в полікультурному багатомовному суспільстві веде до етноцентризму, культурної самоізоляції та міжетнічних і мовних конфліктів. Запобігти цього можна лише шляхом вдосконалення мовної політики, приведення національного законодавства з цього питання у відповідність до визнаних світових та європейських стандартів. Поряд з економічними проблемами, політичними непорозуміннями, різким розмежуванням регіонів, невизнання на законодавчому рівні двомовності приводить до напруженості в суспільстві.

Література:

  1. Антонюк О. Історичні основи етнополітики України // Людина і політика. – 2003. – № 2. – С. 25-31
  2. Биков О.М. Конституційно-правовий статус національних меншин. –К.: Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2001. – 354 с.
  3. Бомешко Е. Полиэтническое Приднестровье: проблемы образования в контексте единого образовательного пространства СНГ // Персонал. – К., 2003. – № 8. – С. 36-38
  4. Воронов І. Етнічні меншини у вимірах демократії // Політика і час. – 2002. – № 10. – С. 50-60
  5. Малахов В. «Скромное обаяние расизма» и другие статьи. – М.: Модест Колеров и «Дом интеллектуальной книги», 2001. – 176 с.
  6. Нація і держава: Теоретико-методологічний та концептуальний аналіз: У 2-х кн. / За ред. Ю.І. Римаренка. – К. – Донецьк, 1997. – Кн. 2. – 283с.
  7. Толерантність у поліетнічному суспільстві: питання теорії і практики. — К. : Фонд “Європа ХХІ”, 2003. – 156 с.
  8. http://tomenko.kiev.ua
  9. Шульга Н.А. Функционирование украинского и русского языков в украинском обществе / Проекты законов о языках – экспертный анализ: Материалы круглого стола. Издание второе, дополненное / Фонд поддержки русской культуры в Украине (Русский фонд); Научн. ред.: Н.А.Шульга. – К., 2001. – 332с.
  10. Шульга Н.А. Базовые принципы и ценности европейских стандартов языковой политики / Проекты законов о языках – экспертный анализ: Материалы круглого стола. Издание второе, дополненное / Фонд поддержки русской культуры в Украине (Русский фонд); Научн. ред.: Н.А.Шульга. – К., 2001. – 332с.
  11. Онлайн видання cbu.com.ua – Рейтинг онлайн казино українською мовою, а також які отримали українську ліцензію. 2022 – 2024 роки.