МОВА ФОРМУЄ ЛЮДИНУ І НАЦІЮ

Гонський В.В.,,
1-й заступник Керівника
Департаменту “ВО “Батьківщина”

Формування нової людини нового суспільства, творення міцної, консолідованої української нації є найактуальнішим завданням-проблемою в Україні. Бо саме консолідовані навколо національної ідеї народи створили потужні й стабільні культурні, політичні та економічні системи своїх держав.


Чому опісля здобуття державної незалежності України російськомовні українці масово не повернулися до мови своїх батьків (дідів)?


По-перше, тому, що російська мова — також не бідна і по-своєму мелодійна.


По-друге, тому, що з комунікативної точки зору російськомовний українець не бачить помітної різниці в обміні інформацією тією чи іншою мовами (хоч і тут є проблема, про неї далі).


Тож чому кожній успішній нації і кожній нормальній людині зокрема дано так свято берегти свою мову, — на рівні свідомості і підсвідомості, на рівні особистої та колективної моралі, на рівні звичаєвого і державного права, на інстинктивно-рефлекторному рівні тощо?


Коротко і точно, на наш погляд, відповів на це запитання Микола Реріх:


«Людина та людство існують у світі для того, щоб співробітничати з еволюцією».


І роль мови в житті людини та спільноти, а отже, і в цьому глобальному співробітництві людей і націй визначається дуже конкретними функціями.


По-перше, мова виконує низку функцій: комунікативну, гносеологічну (пізнавальну); експресивну (енергетично-почуттєво-емоційну); творчу, зокрема мислетворчу; номінативну (називну); ідентифікаційну, культурогенеративну, естетичну.


По-друге, в названих функціях мови втілені найважливіші психоемоційні, когнітивні (пов’язані зі свідомістю) механізми розвитку людини та нації.


Спробуймо розглянути кожну зі згаданих функцій.


1. Пізнавальна функція.


Пізнання нового завжди ґрунтується на вже пізнаному. А воно повноцінно може конденсуватися саме в національних традиціях (зокрема, освітніх), культурі, народному досвіді й знаннях тощо, які, власне, відображені в національній мові.


Доктор Л.Пархонюк окремо дослідила мовну проблему з точки зору гносеологічної функції мови і дійшла висновку, що вплив постійного оперування людини нерідною національною мовою несприятливий у пізнавальному, а найбільше — в морально-етичному плані як на народ в цілому, так і на особистість зокрема.


2. Експресивна функція. Національний характер, біоенергетика, темперамент, психоемоційний спектр є унікальними для кожного народу і, знову ж, втілені в його — і тільки його — мові. Це і є той безсмертний «вогонь в одежі слова»!


Будь-яка інша мова, крім ріднонаціональної, навіть найспорідненіша, дисбалансує з вказаними сферами людської сутності, що так чи інакше негативно позначається на індивідуальному розвиткові людини.


3-4.Творча і культурогенеративна функції. Мови — «суть засоби перетворення початкових домовних елементів думки і тому можуть бути названі засобами створення думки», — визначив наш видатний мовознавець О.Потебня у своїй праці «Мова і народність»


Але мова творить не тільки думку. Вона творить культуру народу і сам народ. Наш народ дуже талановитий, – люблять пафосно прорікати наші політики. Але талант, як і розум, — тільки передумова творчості.


Шлях від таланту, розуму, духовних сил людини до цілісного акту творення веде через дуже складну систему чинників свідомості та підсвідомості, мислення, емоцій, почуттів, волі тощо. Системоутворюючим чинником і тим універсальним психокодом, який приводить в дію цю складну систему, є мова.


Якщо мова, якою розмовляє і творить людина, відповідає її етногенетичній, етнопсихологічній, етноекспресивній сутності, тобто, простіше кажучи, якщо це мова її народу, то така людина (і такий народ!) є повноцінною творчою та культурогенеративною одиницею. Отже, та частина будь-якого народу, якій не «все одно» і не «какая разніца», є і буде культуротворчою базою суспільства.. Адже найкращі композитори, письменники та інші творчі особистості – це, як правило, люди, сформовані в органічному для них рідномовному середовищі.


Тому ми, українці, будемо завжди цікаві (і потрібні!) людству (та й самі собі) саме як українці, а не «недороссіянє», як люблять нас називати деякі російські шовіністи.


5. Ідентифікаційна функція. Свого часу Г.С. Сковорода прийшов до такого, висновку: «Кожен повинен пізнати свій народ і в народі пізнати себе. Якщо ти українець, будь ним… Ти француз? Будь французом. Татарин? Татарствуй! Все добре на своєму місці і своєю мірою. І все прекрасне, що чисте, природне, тобто непідробне».


Втрачаючи мову свого народу, людина значною мірою втрачає для себе і свій народ, а її народ втрачає таку людину. І не тільки з точки зору ідентифікації.


Втрата ріднонаціональної мови – суть денаціоналізації, тобто – розідентифікації особи. «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову» (Л.Булаховський). Що, окрім своєї мови, втрачає така людина?


Денаціоналізація суттєво послаблює і розбалансовує цілісну систему ціннісних орієнтирів, стимулів та мотивів діяльності, потреб та інтересів, емоцій та почуттів, прагнень та інших психологічних механізмів розвитку людини, органічно пов’язаних з її національністю.

Денаціоналізована людина втрачає зовсім або послаблює одну з базових рушійних сил розвитку особистості – національну свідомість і гідність, а також пов’язаний з ними патріотизм.

Втрачаючи національну гідність, така людина позбавляє основи гідність особисту, дестабілізуючи її, роблячи більш вразливою до негативу. Тому в денаціоналізованої людини часто, з одного боку, відсутні моральні дороговкази, а з іншого – моральні табу.


Ось чому в нас поголовна корупція стала основним механізмом управління державою. Звідси й наші «передові» позиції по СНІДУ, наркоманії, бандитизму і т.ін.: небезпечні насолоди майже не мають інших альтернатив для духовно і мотиваційно обкраденої денаціоналізованої людини.


Великий О.Потебня сто років тому передбачив причини і наслідки наших проблем, дослідивши, що денаціоналізація «зводиться до поганого виховання, до моральної недуги: на неповне використання наявних засобів сприймання, засвоєння чи ослаблення енергії думки, на гидоту запустіння на місці витіснених але нічим не замінених форм свідомості, на ослаблення зв’язку підростаючих поколінь з дорослими, що замінюються лише кволим зв’язком із чужими; на дезорганізацію суспільства, аморальність, спідлення».


Чи зможе національно розідентифікована людина стати членом того народу, мову якого перейняла?


Якоюсь мірою — так. Але процес даного переходу навіть теоретично не досягне 100%-го результату, є вельми енергоємним і містить чимало перепон для індивідуального становлення людини.


6. Естетична функція.


Чи є «російська» (або будь-яка інша) мова Петренка (Петросяна, Петраускаса) з неминучими українськими (чи будь-якими іншими) домішками, інтонаціями, акцентом, експресією тощо такою ж естетично цілісною, довершено-органічною, як власне російська мова автентичного росіянина Петрова?


Одноманітно сумна відповідь на це запитання нам щоденно ріже вухо на вулицях Києва, Донецька, Кривого рогу чи Хацапетівки… Неодноразово давали таку відповідь також сатирики та гумористи (як російські, так і українські)!


А П. Мовчан досить чітко сформулював взаємозалежність між естетичною та творчою функціями мови: «Слово творить світ, спотворене слово спотворює його».


Утім, не слід абсолютизувати естетичну функцію мови, як це часто трапляється серед ревних філологів-українізаторів.


Ще одна наша прикра помилка в тому, що надто прискіпливі охоронці чистоти української мови та борці з суржиком розлякали і фактично підштовхнули до русифікації відразу дві категорії людей:


Перша — частина суржикомовних українців центру та сходу України, які вирішили, що їм простіше не виправляти рідну, а перейти на російську мову.


Друга група — російськомовні громадяни, які б, можливо, і заговорили українською, але не захотіли «ковєркать язик» та бути об’єктом втручань щирих і нещирих «доброзичливців».

  1. У зв’язку з цим звернімося до комунікативної функції мови, поставивши ще одне запитання:


    Чи є «російська» мова наших Петренка, Петросяна, Петраускаса і т.п. тією ж лексично, фонетично, синтаксично, синонімічно, фразеологічно і т. д. багатющою власне російською мовою автентичного Петрова? До того ж, наші дослідження показали: словесний запас російськомовного росіянина і україномовного українця приблизно однаковий. А словесний арсенал російськомовного українця у порівнянні з ними у кращому разі сягає 75%!!!


    8. Номінативна функція. Кожен народ називає, позначає предмет чи явище так, як він його відчуває, сприймає.


    «Різні мови — це не різні позначення одного й того самого предмета, а різні бачення його», — писав Вільгельм фон Гумбольдт.


    В мові кожного народу відображені властиві лише йому особливості культурно-історичної долі, світобачення, світовідчуття, світосприйняття і — світотворення.


    Чим різноманітніша ця палітра вселюдського світотворення і взаємозбагачення, згаданого «співробітництва з еволюцією», тим успішніші загальний вселюдський прогрес та еволюція.


    Генофонд кожного народу формувався одночасно з особливостями його питомої ментальності, темпераменту, вищої нервової діяльності. І — мови.


    Ці особливості закладалися в генах, а психоемоційно, біоенергетично втілювалися в мові та визначалися в тому числі й унікальними для даного ареалу хімічними, фізичними властивостями довкілля. Англійські та польські вчені дослідили, наприклад, що навіть плач немовлят різних національностей різний і має національні особливості.


    Видатний гуманіст Ян Парандовський зазначив: «Дитина так рано починає розуміти і говорити тому, що здатність до цього успадковується від батьків та попередніх поколінь… Тому, переходячи на іншу мову, людина втрачає і сама, і її нащадки багатовікові надбання рідного народу: історію, культуру, звичаї, генетичну інформацію — все це робить людину неповноцінною, вона не може цілком реалізувати своїх природних здібностей, має починати сама все з початку».


    Висновок: втрата ріднонаціональної мови, денаціоналізація (чи то русифікація, чи американізація тощо) є передумовою і механізмом деградації людини і народу.


    В основі державної гуманітарної ідеології повинна лежати приблизно така формула: людина і нація тільки тоді можуть бути повністю функціональні, якщо їхня базова функціональна сфера – мова – виконує усі належні їй функції.


    Такою мовою може бути тільки національна мова. В іншому випадку, людина і нація самі собі створюють штучні перепони до прогресу і ніколи не реалізують себе повністю.


    З іншого боку, – сприяючи формуванню в державі іншої протиборчої ідентичності на основі іншої мови, культури, прагнень і цінностей, влада прирікає суспільство на розкол, який рано чи пізно призведе до його розпаду.