2.3. Законодавча база культури

Роботи виконані в рамках
планової тематикиза 2007 рік

Аналітичний огляд

Редактор-упорядник, керівник
авторського колективу – О.Гриценко

Культурна політика в Україні

Розділ 2. Головні аспекти
культурної політики України

Беручи до уваги трансформаційний характер перших п’ятнадцяти років української незалежності (1991-2006), не виглядає дивним, що в ці роки українські законодавці активно продукували нові закони, зокрема – й для регулювання культурної сфери. Початком формування нової правової бази для культури можна вважати прийняття „Основ законодавства України про культуру” в лютому 1992 року.


Услід за цим законом були прийняті закони України:

  • Про Національний архівний фонд і архівні установи (24 грудня 1993 р., нова редакція – від 13 грудня 2000 р.);
  • Про бібліотеки і бібліотечну справу (27 січня 1995 р, нова редакція – 16 березня 2000 р.);
  • Про музеї і музейну справу (29 червня 1995 р.);
  • Про професійних творчих працівників та творчі спілки (7.10.1997);
  • Про кінематографію (13 січня 1998 р.);
  • Про архітектурну діяльність (20 травня 1999 р.);
  • Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей (21 вересня 1999 р.);
  • Про охорону культурної спадщини ()8 червня 2000 р.);
  • Про народні художні промисли (від 21 червня 2001 р.);
  • Про Загальнодержавну програму розвитку національної кіноіндустрії на 2003-2007 роки (25 грудня 2002 р.);
  • Про гастрольні заходи в Україні (10 липня 2003 р.);
  • Про театри і театральну справу (31 травня 2005 р.);
  • Про Концепцію державної культурної політики на період 2005-2007 рр. (березень 2005 р.).

Важливі питання розвитку культури регулюються також законами, що стосуються діяльності мас-медіа, державних стандартів, виробництва окремих товарів культурно-дозвіллєвого призначення:

  • Про телебачення і радіомовлення (21 грудня 1993 р. з численними змінами, внесеними в 1995-1997 рр.);
  • Про авторське право і суміжні права (від 23 грудня 1993 р. , нова редакція – від 11 липня 2001 р);
  • Про рекламу (від 3 липня 1996 р.);
  • Про видавничу справу (від 5 червня 1997 р.);
  • Про Національну раду з питань телебачення і радіомовлення (23 вересня 1997 р. зі змінами від 30 вересня 1998 р.);
  • Про благодійництво і благодійні організації (16 вересня 1997 р.);
  • Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів та фонограм (23 березня 2000 р.);
  • Про державні соціальні стандарти і державні соціальні гарантії (5 жовтня 2000 р.);
  • Про особливості державного регулювання діяльності суб`єктів господарювання, пов`язаної з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування (17 січня 2002 р.).

Однак попри велику кількість новоприйнятих законів, і ще більшу – інших законодавчих актів, чинне українське законодавство в галузі культури можна оцінити загалом як неоднорідне й недостатньо ефективне.


Адже незважаючи на ряд прийнятих у 1991-2005 рр. сучасних нових законів для культури, чимало аспектів щоденної діяльності закладів культури і мистецтва (особливо фінансові аспекти) все ще регулюються старими нормативними документами, а численні положення раніше прийнятих законів на сьогодні вже застаріли.


Через недосконалість правової бази “третього сектора”, чимало нових явищ культурного життя (наприклад, приватні мистецькі структури та культурницькі НДО) досі не мають законодавчо оформленого особливого статусу і змушені діяти чи то як звичайні приватні підприємства, чи то як громадські організації.


Має місце низька дієвість чинних законів, нерідке ігнорування їх положень, у тому числі й органами самовряджування на місцях, для яких проблеми культури та людей, що в ній працюють, часто є “низькопріоритетними”. Втім, недотримання чинних законів – то доволі поширене явище для українського суспільства загалом.


Протиріччя, присутні в ряді законодавчих актів щодо культури можуть бути пояснені як результат спроб поєднати в них різні ідеології та системи цінностей: ідеї ліберальної демократії і вільного ринку співіснують з ідеями націєтворення у формах, характерних для ХІХ – початку ХХ століть; державний патерналізм співіснує з політикою невтручання в діяльність культурних установ, нарешті, окремі елементи багатокультурності співіснують із етноцентричними уявленнями про українську націю.


Основний правовий акт, що досі окреслює напрямки та засади державної культурної політики в Україні – “Основи законодавства України про культуру” (1992). Цей документ відбиває перехідний характер того часу, коли він приймався, тому, з одного боку, прогол¬шувані ним основні принципи культурної політики держави (стаття 2) та пріоритети у розвитку культури (стаття 3) відповідають стандартам вільного демократичного суспільства, з іншого ж – визначені ним конкретні засади й механізми державної підтримки культури явно зорієнтовані на збереження бюджетного утримання галузі.


“Основи…” вперше на державному рівні проголосили “утвердження гуманістичних ідей… у суспільному житті; …гарантування свободи творчої діяльності, невтручання в творчий процес з боку держави, політичних партій та інших громадських об`єднань…” тощо.


Загальний дух „Основ” – ліберально-просвітницький, він нагадує визначену Раймондом Вільямсом „патерналістичну модель культурної комунікації”. „Основи…” гарантують, зокрема, культурні права всіх етнічно неукраїнських груп, але їх культура фактично не розглядається як частина культури української громадянської нації (про що мовиться в ухваленій чотирма роками пізніше Конституції України).


Стаття 4 (Мова в культурній сфері) визначає: ‘Держава дбає про розвиток україномовних форм культурного життя, а також гарантує рівні права й можливості для використання у сфері культури мов усіх національних меншин, що проживають в Україні.»


У статті 5 “Основ…” викладені права громадян у сфері культури, зокрема:

  • “- на свободу творчості; вільний вибір будь якого виду культурної діяльності, засобів і сфер застосування творчих здібностей та самостійне визначення долі своїх творів;
  • здійснення професійної та аматорської діяльності на індивідуальній чи колективній основі, самостійно чи з допомогою будь яких форм посередництва; створення закладів, підприємств і організацій культури;
  • об`єднання в творчі спілки, національно-культурні товариства, фонди, асоціації, інші громадські об`єднання, які діють в сфері куль¬¬¬тури;
  • збереження і розвиток національно-культурної самобутності, народних традицій та звичаїв;
  • доступ до культурних цінностей;
  • захист інтелектуальної власності; здобуття спеціальної освіти”.

Детальніший аналіз “Основ законодавства про культуру” дав би глибше пояснення причин їхньої низької дієвості. Тут варто вказати хоча б на те, що дія „Основ…” не розраховувалася на умови вільно-ринкової економіки, адже не передбачалися інші форми фінансової підтримки культури, окрім бюджетного фінансування закладів культури, не передбачено підтримки з боку держави недержавним культурним організаціям (хоча гарантується можливість їхнього вільного існування). Усунути зазначені недоліки, замінити застарілі “Основи…” як базовий галузевий законодавчий акт покликаний новий “Закон України про культуру”, поданий Урядом на розгляд Верховної Ради в лютому 2007 року.